Московським псам місце в кремлівській буді.

Депутата Російської держдума Костянтина Затуліна 5 червня не пустили на територію України, де він повинен був взяти участь у фестивалі "Велике російське слово".
"Мене не пускають. Зараз я знаходжуся на трапі літака, внизу знаходяться 11 осіб – всі співробітники прикордонної служби і СБУ. Вони відмовляються повідомити мені про обставини мого недопуску на територію України. Вони також вимагають, щоб я повернувся в літак", - розповів Затулін з місця подій.
Після півторагодинної запеклої дискусії з представниками української сторони Затуліну стало погано, ймовірно, із-за спеки. Його госпіталізували до сімферопольської лікарні. Він зазначив, що біля дверей його палати чатує охорона. "Ті ж самі прикордонники, які не випускали мене з літака" - бідкався українофоб.
Замміністра закордонних справ РФ Григорій Карасін, коментуючи даний інцидент, погрозливо заявив, що МЗС РФ розбирається з інцидентом. "У будь-якому випадку це не залишиться непоміченим і не пройде так просто. У нас заплановані консультації в Києві через два дні і на них все обговорюватиметься", - зазначив Карасін.
В'їзд в Україну для Затуліна був заборонений влітку 2008 року. Депутат став персона нон грата у зв'язку з висловлюваннями про статус Криму, який, на його думку, незаконно був переданий до складу України в 1954 році Хрущовим. Керівник прес-центру Служби безпеки України Марина Остапенко повідомила, що Затуліна не випустили з літака в аеропорту Сімферополя, оскільки до цих пір не знята заборона на його в'їзд в Україну, який введений був рік тому.
Нарешті, українська влада проявляє свій національний характер і вказує деяким північним волоцюгам, що Україна це не прохідний двір, а незалежна держава.

Традиції терору : вчителі і учні

Відомий український історик, доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир СЕРГІЙЧУК коментує заяви прем’єр-міністра РФ Володимира Путіна на могилі генерала Денікіна в Москві
Генерал Антон Денікін, як запеклий російський націоналіст, не визнавав права українського народу на власну державність. Він не визнав українізації частин на фронті. Ось такий приклад: 1918 року українці Кубані проголосили свою самостійність, а Денікін прийшовши на Кубань, жорстоко переслідував український рух – закривав бібліотеки, палив книжки, нагаями, мотузками вибивав дух українства з кубанських козаків. Коли Денікін планував похід на Москву, то в цій непримиренності до українства, відволікся від основного завдання: він мріяв одночасно взяти і червону Москву і Україну поставити на коліна. Це була його стратегічна помилка. Воюючи з більшовиками, він більше ненавидів українців. На цьому і програв.
Денікін у своїх закликах писав одне, але робив інше. Наприклад, після входження денікінців до взятого раніше українськими військами Києва, до його генералів звернулися українці із питанням, якою буде мова в школах на Україні? Відповідь була однозначною: „конєчно, на собачьєм язикє прєподавать нє будут”. Це є повне відображення поглядів самого Денікіна.
Денікінські війська переслідували українство, починаючи з Донбасу та закінчуючи Києвом. Усюди був терор. Тому Україна і піднялася. Де Денікін програв? На Україні! Саме тут виникло проти нього повстання. В результаті цього та Зимового походу військ УНР, біла гвардія втратила боєздатність і фактично розбіглася. Велике значення мало те, що за наказом Денікіна було повішено лідера Кубанського козацтва, члена Кубанської ради, священика Калабухова. Після цього кубанці почали масово покидати ряди білої гвардії. Отож, недооцінка українського моменту - головна причина поразки генерала Денікіна..
Зрештою, все, що подали російські інформаційні агенції, не є доказом безпосередніх слів Володимира Путіна. Це все подано з переказів архімандрита Тихона – духівника Путіна. Не думаю, що державний політик такого рівня, як Путін, який думає про майбутнє своєї країни, міг так заявити.
Нинішня Росія розуміє, що події дев’яносторічної давності і сьогодення – це різні часи і різна ситуація. Якщо дев’яносто років тому організатор і провідник білого руху Росії Денікін не визнавав державності України, більше того, з нею затято боровся, то сьогодні прем’єр Росії і всі інші високопосадові змушені визнавати незалежну Українську державу.
І є ще один аргумент, який не дає права сьогодні переносити світогляд Антона Денікіна на будівництво україно-російських відносин. У часи Денікіна держави Антанти (союзники білої Росії) не визнавали самостійності України. Державний секретар США навіть не прийняв посла України. З ним говорили у Державному департаменті, як з приватною особою. Нині США, Англія, Франція Італія, інші великі країни нас визнають. Тому розповіді архімандрита Тихона - це лише бажання та сподівання на відродження великої Росії, але жодним чином не реалії сьогодення.

Володимир Сергійчук, доктор історичних наук

Путін і Денікін – одна дорога з України

Василь Зілгалов
Прага – У неділю, 24 травня, під час покладення квітів до могили царського генерала, одного з лідерів білогвардійського руху Антона Денікіна, прем’єр-міністр Росії Володимир Путін заявив, що відносини між Росією та Україною - це «справа самої Росії» і «ніхто не має втручатися у стосунки між нами, великою і малою Росією».
Хоч ці слова й належать самому Антону Денікіну, Путін фактично підписався під ними й сам. Російський прем’єр також наголосив на словах Денікіна про те, що він «ніколи не ділив Росію і вважав недопустимим доводити країну до розчленування». Тобто, Путін розглядає питання про нинішню Україну в руслі заяв одного із російських «фашистів» часів громадянської війни – Антона Денікіна. І нинішній глава російської влади, очевидно, планує вже найближчим часом «розібратися з Україною» без самої України, адже ж так і було Путіним наголошено – «це завжди було справою самої Росії».

Виступ на могилі Денікіна – це не перший критичний пасаж Путіна щодо суверенної України. Раніше ЗМІ повідомляли, що у квітні 2008 року російський глава на закритому засіданні ради «Росія-НАТО» пригрозив, що у випадку прийняття України до Альянсу, вона може припинити своє існування, як єдина держава. «Ти ж розумієш, Джордж, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її території – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» – цитував слова Путіна у зверненні до президента США Джорджа Буша московський «Комерсант».

Як Антон Денікін «об’єднував» велику і малу Росію

Майбутній білий генерал був сином селянина-кріпака, переселенця з України, який прослужив у армії 25 років і досяг офіцерського чину. Мама Антона Денікіна була полька. Сам же генерал був категоричним противником будь-якої незалежності Польщі, України й інших національних регіонів Російської імперії. І дії армії Денікіна у 1919-20 роках в Україні фактично були не просто воєнними діями часів громадянської війни, а багато у чому нагадували геноцид. Недарма я вже зазначив, що Денікін був не лише диктатором, але й одним із російських «фашистів». Він, як і більшовик Фелікс Дзержинський, був прихильником винищення всіх незгодних з його поглядами, «білими» ідеями, які межують із расизмом.

Денікінці започаткували на окупованих територіях, включно з Україною, не лише «зачистки», знищення, всіх «неугодних», але й створення таборів смерті, жорстоких денікінських «застінків», де катували до смерті і комуністів, і євреїв, і «малоросів», і всіх неугодних страшному денікінському режимові. Відомо, як з наказу Денікіна винищували чеченців та представників інших кавказьких народів.

Виступаючи під прапором «єдіной і нєдєлімой» Росії, Денікін категорично не визнавав української нації. Ліквідуючи все, що нагадувало українську державу, цей генерал поділив територію України на три окремі області: Харківську, Київську і Новоросійську (з центром в Одесі). Управління цими областями Денікін доручив так званим «головноначальствуючим» – генералам із необмеженими диктаторськими повноваженнями: Харківською – Май-Маєвському, Київською – Драгомирову, Новоросійською – Шіллінгу.

Денікін в Україні

Для тотального шпигування і виявлення та знищення всіх неугодних Денікін створив своєрідний прообраз нацистського гестапо в Україні – «Освідомче агенства» (Осваг). Денікінщина довела Україну до повної розрухи. У містах відбувалися тотальні погроми. На селах лютували загони денікінців, які катували, вбивали, вішали, забирали хліб, коней, фураж. Денікін прямо заявляв, що ніякої України знати не хоче. Книги й газети українською мовою не лише не видавалися, але й вилучалися всюди і знищувалися, спалювалися, часто разом із приміщеннями й людьми, де ці книги й часописи були виявлені. Усі вивіски українською мовою були знищені. Школи українською мовою викладання ліквідовані, наукові, заклади, Академія наук – закриті. Всюди були зняті і знищені портрети Тараса Шевченка, його бюст у Києві денікінці скинули.

Лише в Україні армія Денікіна здійснила найбільше з діючих тоді військових сил єврейських погромів – понад 400. Особливо страшні звірства чинили денікінці в Києві, Катеринославі, Єлисаветграді, де тисячі насамперед євреїв та й інших громадян, які намагалися євреїв захищати, було знищено, порубано. Було зґвалтовано тисячі жінок, підлітків. Сам Денікін сказав у розмові з єврейською делегацією у липні 1919 року: «Я не повинен вас переконувати ні в любові до євреїв, ні у ворожості до них, смішно підходити до цього питання з такої точки зору державної доцільності і людяності». Бачите, йому було смішно. Хоча Денікін виправдовувався, що йому доводиться командувати «потолоччю» («сбродом»). Так він характеризував свій же білий рух.

Так про це писали й у більшовицькій, польській, махновській, західноукраїнській пресі на початку 1920 року. Проти жорстокостей і безчинств армії Денікіна в Україні змушені були об’єднатися, здавалося б, абсолютно протилежні і непримиренні сили – Директорія, польська армія Пілсудського, більшовики, Українська галицька армія, сили Махно.

Всюди, де був і воював Денікін, він ганебно втікав. Так, він утік від корніловського бунту на Дон, втік, як диктатор-злочинець, із України. Втік, нарешті й з території Криму на Захід, як приватна особа, таємно, на одному з кораблів. Всюди, де б не правив Денікін, він запроваджував воєнну диктатуру, сіяв небачену жорстокість, смерть. Він люто ненавидів усі прагнення народів Росії до хоча б щонайменшого самовизначення чи автономії і був прихильником диктаторських методів управління та імперії.


Герої Путіна

Взагалі, якщо цитувати висловлювання Путіна і його прихильність до минулого Росії, часто ним і його секретарями придуманого, то видно, що найбільш милі йому Денікін і Сталін, які, як не парадоксально, були запеклими ворогами. Вони й зустрічалися у боях, як люті противники, зокрема під час оборони Царицина. Обидва, фактично, не лише ненавиділи Україну й українців, але й винищували їх, як могли.

Дочка генерала Денікіна колись подарувала Володимиру Путіну шаблю батька. Чи не з нею в руках збирається Путін сьогодні, як колись Денікін у 1919-20 роках, «розбиратися з «малою Росією»? Тільки варто пам’ятати при цьому не лише безславний шлях генерала, але й як ганебно утікав із України Антон Денікін.

(Прага – Київ)